Бібліотека Буської середньої школи №1

Савчин Іван Партизан : повість

Про відважного українського юнака Юрка,який допоміг звязковій УПА врятувати і доставити до місця призначення дуже важливий документ.



 

   Іван Савчин

 

ПАРТИЗАН

 

       Юрко дуже рано пізнав ціну хліба насущного. Вже у вісім ро- ків,утративши батька. мусив братися за чепіги плуга, щоб порати осиротілу  ниву, аби з матір'ю  і  меншою  сестрою  перебиватися якось на білому світі.що обплітався навколо них чорною павути- ною . Дозвілля  мало не зовсім відцуралося його.

       Ось і цього разу.коли мав би полинути в сон у м'якій постелі, 

йому  доводиться  чипіти  під  зоряним  небом на  осінньому лузі,

пильнуючи коней на нічлізі. Ніхто його не силував до цього,а ма-

ти навіть відраджувала.

  --  Ночами шастають облавники, -  казала.  -  Ще приймуть тебе  за партизана - і так до біди недалеко.

       А його турбувало , що паші  на зиму .в оборі меншає,тоді як в лузі ще зеленіє трава.

  --  У страху великі очі,  - заспокоював маму. -  інші ж пасуть -  і нічого. 

       Правда.тих інших,до котрих вирішив прєднатися Юрко, наби-

ралося небагато : мало хто ризикував наражатися  на небезпеку,

про яку говорила його мама. Та й  тих.які годилися б в нічні  пас-

тухи,було негусто. Парубоцтва майже зовсім не стало : хто не пі-

шов у партизанку,того москалі забрали на фронт. І хоч війна за- кінчилася давно, але додому ще ніхто не повернувся.

       На пасовищі, куди Юрко вивів коней - свого і сусіди- супряж- ниці, - застав  лише  трьох  підлітків.  Домовившись  між  собою,

пастухи  розійшлися, щоб  спільно  пильнувати  коней - кожен зі 

свого краю.

       На своєму посту Юрко  набрів на  купку отави. мабуть загуб- 

леної кимось з воза. Можна було б і подрімати трохи : коні не за-

лізуть  у  шкоду - поля вже пусті.  Але  спати  йому  не  хотілося.

На голову напливали  різні думки.  Завтра до школи він не  піде,

яябо мусить доорати  останню нивку під озимину.  Ніхто  цього  не зробить за  нього. А  пропущене  в школі потім надолужить. Це длянього не першина. Хоч  як  важко бути одночасно і учнем, і орачем , але школи він не залишить. Навічно засіли в  пам'яті давнопочуті слова вчителя Орлика, що Україні потрібні освічені люди. Тоді він, зовсім  малий, ще  не  сповна розумів  їх. Тепер вони сталидля  нього заповітом , а сам Орлюк взірзем, до якого треба тягнутися.

       Для людей він був не Орлюк, а тільки Професор. хоч провчи-

телював у селі всього лише один рік. Потім шкільні урядовці по-

збавили його роботи за те ,що не пристав на польське і був твер-

дим українцем.

       Але він із села нікуди не вибирався і став верховодити в  чи-

тальні  "Просвіти", горнувся  до людей ,  давав  їм  читати цікаві книжки про козаків і навіть про січових стрільців, про  яких  всі

дорослі самі ще добре пам'ятали. І Юрко дуже любив слухати,як

батько часто вечорами у хаті вголос читав  їх. З  голосистих  па-

рубків  і дівчат  Професор  зібрав  хор. який  співав не тільки  у читальні. а й у церкві на великі свята. а як звільнилося місце дя-

ка, то парафіяни наполягли на тому , щоб воно  дісталося йому :

треба ж із чогось людині жити і сім'ю утримувати.

       Була у нього. крім дружини ,дочка, ровесниця Юрка, з якою

він бавився. бо комірне наймали  Орлюки  всього  через  кілька 

хат. а сам Професор приятелював з Юрковим батьком. через що

малий часто бачив і слухав того , що так багато , як ніхто інший,

всього  знав і  все  розумів та вмів порадити , як хто потребував

цього.

       Все , що бачив у Орлюків, видавалось Юркові незвичайним.

Коли батько, йдучи до Професора, вперше взяв зі собою малого

того вразили там в кімнаті чиста до блиску вискоблена підлога,

на яку аж лячно було ступати, і велика шафа з книгами в кілька

рядів. На  підлозі  сиділа  гарна, як лялечка ,дівчинка  зі  своїми 

іграшками. Вздрівши її , Юрко зашарівся.

  --   Ось, Катрусю, маєш товариша, - прмовив Орлюк. - Він при-

ходитиме до тебе бавитися. Так, Юрку?

       Розгублений хлопець не зміг видавити з себе й слова і тіль-

ки кивнув головою.

  --   Та ти не  соромся , Юрку ,-  підбадьорив  його  Професор.  -

Хлопці мають бути відважними.

       Після першого знайомства вдруге Юрко вже сам прийшов до

Катрусі. Між  ними зав'язалась чиста дитяча дружба. Навіть тоді, коли  пішов  разом з нею до школи , не  упускав  жодноі  нагоди побувати у неї вдома.

       З настанням канікул на Орлюків звалилась біда : жандарме-рія заарештувала Професора за якусь ніби-то змову проти поль-ської  держави.  Готувався  суд  над  ним , та він не відбувся : не було вже кому судити , бо самі судді накивали п'ятами з тої дер-

жави, яка стала валитися під ударами  спочатку німців , а далі й

москалів. В тій завірюсі Професор вирвався з тюрми й прибився

додому ще перед тим , як червоні союзники Гітлера зі сходу при-

йшли визволяти галичан з-під білопольського ярма.

       На той час повсюдно запанував  безлад,  дотогочасний  звик-

лий устрій життя ламався , польські цивільні державці, військові,

а також недавно гонорове різне шляхетне панство металися, як

щури в клітці : цілі валки  їх  дорогою  через  село сунули  раз  в один бік, другий - в інший, інколи проявляючи звірячий оскал до

тих, хто їм видавався ворогом конаючої Жечі Посполитої.

       Не міг радіти з повернення Професора  додому  Юрко. Напе-

редодні  йому випало пережити страшну  трагедію.  Якась група 

поліцаїв, що тікала невідомо куди , наскочили в полі на батька  і

чи то за  намовою когось з  сільських  польських  донощиків , чи

просто від жорстокості зацькованого звіра, яка опанувала ними,

розстріляла його безборонного.

       Прибитий горем Юрко спочатку безсторонньо спостерігав, як

на марші появились військові в сірих гостроносих шоломах з ве-

ликими  червоними  звіздами  на  чолі. Люди  говорили , що при- йшли визволителі, кидали їм квіти. Правда, не всі. Не було поміж ними і Професора. І згадувалися Юркові ті розмови його з бать-

ком про страхіття, які творилися там. звідкіля прийшли ті тавро-

вані  звіздами. як  вчених  українців  розстрілювали, а  простих

селян виморювали  голодом  -  тоді і  сам з острахом дивився на 

лавину, що котилася зі сходу.

       Та згодом страхи  у  хлопця минули.  І  цьому також прислу-

жився Професор. Між ним і новою владою настало ніби порозу-

міння. Він  не  відгородився  від  неї. І вона  не   відкинула  його. В селі почала діяти школа, в якій йому знайшлося місце. Він сам

ходив од хати  до хати збирати  до неї дітей, потішав батьків, що

їхні чада відтепер навчатимуться в українській школі.

       Під  особливу  опіку  Орлюк узяв  Юрка. Коли заносилося на 

зиму і він  довідався. що хлопець не має у  що  взутися, то навіть приніс йому зовсім  нові  черевики, які  для  нього  як  для  сина

жертви білопольського терору виклопотав через ревком. Сам він

не вчив Юрка. але  постійно піклувався  навчанням  його, радів,

що хлопчині легко давалася наука.

       Коли на початку  наступного  навчального року Юрко захво-

рів, навідувався  до  нього щодня. приносив ліки. Через  хворобу

хлопець пропустив місяць навчання, мати думала вже залишити 

його вдома та Орлюк наполіг, щоб той таки йшов до школи.

  --   Хлопець здібний, - говорив матері. -  Наздожене.  Не можна

відлучати його від школи. А рік у житті багато важить. Україні по-

трібні освічені люди.

       Та під кінець ще  цього ж навчального року від школи відлу-

чили самого Орлюка. І не тільки від неї.

       Травневої ночі в хату Орлюків увірвались  опричники в  шкі-

рянках, оперезаних  портупеями через плече, не пояснюючи ні- чого, наказали професорові йти за ними, підвели до машини, що

чахкаля біля брами незаглушеним мотором, заштовхнули в неї  і

повезли у чорну безвість.

       Для Орлюків це не було, мабуть, несподіванкою. Вони могли чекати такого, бо час від часу ширилися чутки про арешти когось

 з відомих льдей, передусім тих, яких за політику переслідували

поляки, всупереч твердженню, що ворог моїх ворогів - мій ворог.

Червоний терор набирав шорокого розмаху.

       Звістка про арешт Професора блискавкою промчала по селі.

Вже на досвітку про це знали майже в кожній хаті.

       Юркові дуже  хотілося  побачити  Катрусю, хоч не знав, як  і чим розрадити її. Та вона до школи не прийшла. Тому, ледь доче-

кавшись кінця уроків, відразу подався до неї додому. Та кімната Орлюків виявилась  на  замку. Господиня, шо мешкала в  другій половині  хати, сказала, що її квартирантка поїхала шукати чоло-

віка.

  --   А Катруся? -  спитав Юрко.

  --   Її також забрала з собою.

       Більше в селі їх вже не бачили.

       Одні припускали, що вони також опинились в руках черво-

них людоловів, інші - що втекли і десь знайшли прихісток, щоб

уникнути можливого арешту. Останнє видавалось ймовірнішим,

бо самі енкаведисти розпитували в селі, де поділася Орлючка з дочкою.

       Слід простиг і за Професором. Якщо хтось питав щось про нього у голови сільради, той усім відповідав однаково:

  --   Все знають тільки органи. І не сунь, де не положено, свого

носа.

       Щось довідуватись про Орлюка в тих органів люди, переля- кані арештами, боялися. Та  знайшовся  в  селі один  відважний чоловік. Він був за положенням нуждар з нуждарів. Колись, як

у нього трапилась біда - перед зимою згоріла йього убога халуп-

ка, - саме Професор зібрав людей і толокою за пару днів відно-

вили її, за що він навіки залишився вдячий  своєму  благодійни- кові. Тож  подався  той  чоловік  у  район , станув  перед  самим 

начальником тих. що все знають, і спитав руба :

   --   Як  гнаний  і голодний  при  буржуйській  владі , колишній наймит  і  пролетар . хочу  знати , за що  заарештовано  нашого вчителя Орлюка.

   --   Нікчемний ти пролетар , якщо вже давно не доніс нам . що в школу у  вашому  селі затесався такий  небезпечний  тип , - різко відрубав начальник.

   --   Він добра і правильна людина , стояв за бідних.

   --   Що? - визвірився енкаведист. - Видно  сам ти  деградований елемент , підкуркульник.  Інакше  не  став  би  захищати  цього запеклого ворога трудящих - українського буржуазного націона-

ліста. Ще розберемося і з тобою.

       На цьому розмова закінчилася.

       Коли потім в селі хто розпитував чоловіка , що йому вдалося вивідати в районі про Орлюка , той відповідав:

   --   Те , що він український буржуазний націоналіст.

       З розповідей  дорослих і Юрко  чув  про  це. Пригадував , шо колись  батько  також  називав  собе  націоналістом, говорив, що такої назви заслуговує той , хто  так  любить  свою  землю , свій народ , що  готовий віддати за них своє життя. І сам поплатився ним. Нищили націоналістів поляки, те ж чинить - і то безпощад-

ніше - москалі.

       Та незабаром село таки дізналося, що сталося з Професором.

Коли червоні  людолови накивали  п'ятами перед  німцями, тіло його упізнали між трупами в'язнів , замордованих в одній з най-

жахливіших тюрем у Львові на Лонцького.

       При німцях у Юрка появився вітчим. До того, чим жив колись

батько і,тим більше Орлюк, вітчим був байдужий : не переймався

політикою, цурався будь-яких громадських справ. Цим не подо- бався хлопцеві. Крім  господарки, яку  запосів  як приймак, його не цікавив цілий світ. Але поява його внесла в життя Юрка деяку

полегшу. Вітчим перейняв на себе багато роботи, яку доводило- ся йому самому двигати і на садибі, і в полі. Вона вже не відри-вала хлопця від навчання.

       Та як прийшли другі совєти, таке привілля для нього скінчилось. Вони стали усіх пригодних до війська чиловіків загортати на фронт. Юрків вітчим на військомат не з'являвся,але й у партизанку не пішов.

       Самітником переховуючись від облавників, він дуже швидко потрапив їм до рук. Може. тому, що зброї у нього не вичвилось, його не судили як бандерівця. а відправили на фронт. що було не краще,ніж потрапити до білих ведмедів.

       З фронту він написав додому один лист.а більше не надійшло

ні від нього, ні про нього жодної вістки.

       А на Юрка знову звалились давні тяготи.

 

***

 

       Вже починало сіріти, як Юрко вдалині з боку села побачив чорну рухому цятку. Вона наближалась. і скоро можна було розрізнити. що то людина. що ростом ніби дитина. Вона не йшла, а бігла, часто спотикаючись. напевно від втоми. Загадкова з'ява її збентежила Юрка, і він подався назустріч їй. Розхвилювався ще  більше, коли розпізнав сусідського хлопця - сина супряжниці.

   --  Що трапилося? - першим спитав його.

       Лиш трохи віддихавшись, хлопець видавив з себе:

   --  Мама послали сказати тобі. що вас вивозять.

       Почуте приголомшило Юрка. Не знав. що має діяти. Повертатися додому. щоб самому залізти у зашморг?. Люди рятуються від Сибіру, як можуть, а він сам зголоситься до людоловів?

       "Ні! - вирішив. - так легко не дамся їм".

   --  Бери свого коня і їдь додому, - сказав хлопцеві. - Як хто питатиме про мене, скажеш. що сам пас, а мене не бачив. 

       Потім підбіг до коней, розпутав їх, на одного посадив малого вістуна, а на свого скочив сам - і вони роз'їхалися : один до села, другий - в протилежний бік.

 

***

 

       Сталося те, чого можна було сподіватися після арешту в їхній хаті дівчини-підпільниці.

       Вона кулею влетіла у відчинені двері і, роззираючись по кімнаті. задихано шепнула матері :

   --  За мною шукають.Тікати кудись далі нема як - довкола москалі. Де мені сховатись?

       Мати, нічого не допитуючись, швидко розкинул постіль на ліжку і дала дівчині рушник.

   --  Лягай і закутуй голову. Ти хвора.

       Дівчина шугнула під перину.

   --  Бог милосердний, - молитовно прорекла мати. - Може,пронесе...

       Не пронесло. Ледве конспіраторка встигла впоратися з рушникпм, як у хату увірвалися облавники.

   --   Это кто? - спитав матері той, що підійшов до ліжка, офіцер, вказуючи на дівчину.

   --  Дочка. В гарячці.

   --  Посмотрим, что это за хворь.

       Облавник підозріло глянув на дівчину і безцеримонно зірвав з неї перину.

  --   О, дак ты и раздеться не успела! - вигукнув, націливши на неї револьвер, і скомандував солдатам: - Обыскать!

      Солдати обшукали не тільки її, а й усю хату перевернули уверх дном. Потім дівчину і те, що виявили при ній забрали з собою.

       Все це діялося на очах Юрка, бо облавники,поки були в хаті, нікого з неї не випускали. Йому дуже шкода було ще зовсім юної незнайомки, яка потрапила до рук червоних людоловів. Здавалося, що десь уже бачив цю юнку.

  --   Ви знаєте її? - спитав матері, як тільки гебісти вийшли з хати.

  --   Припускаю, що то Катруся Орлюкова. І личком нагадує. і віком підходить. Видно, що вона в підпіллі, і облавники якось натрапили на її слід, що таку погоню вчинили за нею. Ой, пропала бідолашна.

  --  Та сталося чудо. Арештантка, яку облавники привели до сільради, зуміла якось звідтіля втекти. Цілий ганізон як не шукав її по селі, в кожному обісті - вона мов у воду канула.

       До Юркового двору прийшли на другий день. Прийшли не за втікачкою шукати, а щоб забрати матір. Три дні і дві ночі,катуючи, допитували: відколи співпрацювала з бандерівкою (підтвердилося, що це була таки Катруся), котру добре знала і намагалася сховати у своїй хаті; чим ще їй допомагала? А далі коло запитань розширили: хто ще в селі має зв'язки з бандерами - переховує, дає харчі, інформує, виконує будь-які інші доручення?

       Вона стояла на тому, що дівчину прихистила з жалощів до її молодості, не знаючи нічого про неї, що було чистою прадою. І про зв'язки інших людей з партизанами не знає, бо з нею ніхто не ділиться такими секретами через те, що чоловік її пішов не до лісу, а до червоної армії. На це закинули їй, що органам добре відомо, яким запеклим націоналістом був її перший чоловік.

       Хоч оправданням її, напевно, не повірили, але додому відпустили. Щоб згодом вивезти у Сибір.


***

 

       Дорога, на яку Юрко виїхав з лугу. вела до дубняка. В ньому зупинився. З ліска як на долоні проглядався великий простір у бік села. Якби облавники кинулися за ним, можна здалека побачити їх і своєчасно щезнути, не потрапивши їм на очі. Для короткої зупинки місце добре.

       А що далі?

       Куди податися і до кого?

       Перебирав у пам'яті людей, у яких зміг би переховатися принаймі на перших порах. Вибір свій зупинив на батьковій сестрі тітці Насті, яка жила у віддаленому селі Клинцях. Але воно з другого боку - доведеться повертатися назад. Своє село треба обминути полями, хоч при цьому добавиться ще великий шмат дороги. Та й чи не безпечніше було б не їхати, а йти пішки. щоб бути менш примітним для стороннього ока? Так і вирішив.

       Попрощався з конем,востаннє погладивши його гриву, і, пустивши на вільний попас, подався в дорогу.

       Лиш під вечір голодний і знесилений добрів до Клинець. Тітка, вдова, в якої було двоє менших од Юрка синів, Довідавшись, що привело його до неї, без вагань погодилася прйняти небожа, хоч висловила побоювання. що в пошуках за ним і до неї можуть налетіти большевицькі посіпаки.

  --   Але щось придумаємо, - відразу заспокоїла його.

       І вже пригощаючи небожа смачною вечерею, поділилася з ним своїм задумом:

  --   Тут ходить тепер за спомогою багато голодуючих зі Сходу. Дехто й на роботу проситься за харч. Можна і тебе видати за східняка і прилаштувати до когось з господарів. Я знаю одних людей, які для совєтів не є підозрілими, хоч вони і щирі українці. Завтра ж поговорю з ними.

 

***

 

       Задумане тіткою сповнилося. І ось уже третій тиждень Юрко живе у Ковальчуків, бездітного подружжя, людей уже в літах, але звиклих не байдикувати, тому ще різна живність не перевелася на їхній оборі і поля не відреклися, поки совєти до колгоспу не загнали. І хлопець допомагав їм у всьому, бо змалку привик до роботи. Вони задоволені ним і не кривдять його.

       Цієї неділі Юрко попросився в ліс назбирати опеньків.Вибрався з дому пополудню. Хоч була вже пізня осінь, але погода ще стояла теплою, в повітрі снувались павутинки бабиного літа. Ліс був просякнутий запахом прілого листя, що встеляло землю. Два дні тому випав дощ, який мав би влити життєдайну силу в грибниці, але Юркові довго не потрапляла у вічі хоч би одна шапочка опеньок. Не заглиблюючись у гущавину,Він подався узліссям попри гостинець, що перетинав ліс, та, підійшовши до першої просіки, звернув на неї. І там згодом вздрів справжнє диво: по краю її тягнулась смуга мало не всуціль нашпигована купками сферичних головок опеньок на міцних коренастих ніжках.Такі опеньки , на відміну від тонконогих з шапочками-парасольками, особливо подобалися Юркові.Взявшись за ніж, він з захопленням став зрізати здобич цілими жменями і через короткий час наповнив нею кошик з верхом. Хоч опеньки не кінчалися, але взяти їх більше вже не мав у що.

       Додому не поспішав. Хоч була неділя,та виходити кудись на люди не збирався. між людьми почувався скутим. Мусив стежити, щоб яким не так навіть вимовленим словом не наразити себе на небезпеку. Та не тільки себе, а й тих, що прийняли його.

       Ніхто в Клинцях, крім них і тітки, не знають правди про нього, всі вважають його східняком. Ковальчук постарався для нього навіть довідки, що він з Вінничини, без фотографії, але з печаткою сільради. Папір цей тамтешній хлопець з голодуючих радо віддав за два відра пшениці і буханець хліба в придачу на дорогу. Папір пригодився,бо голова сільради приходив довідуватися, чи мав хлопець які документи. На довідку лише глянув і не присікався до неї, бо Ковальчук щедро пригостив його самогоном, який того найбільше цікавив.

       Але небезпека могла насунутися з будь-якого іншого боку. Почувався беззахисним перед нею. І картав себе за слабодухість:  хіба варто було тікати від Сибіру, щоб лише переховуватися під личиною наймита?

       "Я осуджував вітчима за те, що на власну руку тільки переховувався від большевиків,- розмірковував. - Тепер і сам на такій же дорозі. А куди вона мене заведе?

       Треба обирати іншу - йти у партизани. Щоб не лише себе рятувати. Найпевніше було б зв'язатися з ними в рідному селі, де мене всі знають. Там й автомат мій, напевно, ще зберігся".

       Знайшов його Юрко у фронтовому окопі, переніс до закиненого бомбосховища, в якому можна було постріляти так, щоб ніхто не почув. В ньому й переховував свою знахідку.

       Згадуючи це, Юрко настроївся хоч зараз податися туди. Він аж зірвався з пенька, на якому був присів, і несподівано за кілька кроків од себе побачив дівчину, яка вийшла з-за кущів на лінію просіки, також з кошиком.

   --   О, як їх тут багато. А я збирала по одному,- сказала, пильно приглядаючись не до опеньків, а до хлопця.

       Кошик її ще не був заповнений, але вона не квапилася збирати опеньки і підійшла ближче до Юрка.

  --   Ти з Гаїв? - спитала і їла його очима.

  --   Ні, з Клинець.

  --   І облавники не затримували тебе?

  --   Не натрапляв на них. Хіба десь тут вони мають бути?

  --   А де їх не можна сподіватися?

       " Чому її насамперед цікавлять облавники? Невже вони небезпечні й для неї? Кого із знайомих вона мені так нагадує?" - бився загадкою. В кого ці великі широко вадкриті очі, що вп'ялися в нього? Та й голос ніби знайомий.

       І нараз його осінило.

  --   Катруся?! - криком вирвалося в нього прозріння.

  --   Юрку! - вигукнула й вона. - уздрівши тебе, я не могла повірити очам своїм: звідкіля ти міг узятися отут, у цьому лісі? Я чула,що вас вивезли. То як ти врятувався?

       І Юрко розповів Катрусі, як він опинився в Клинцях і в кого знайшов прихісток.

  --   Прости мені, Юрку, за ту біду, яку я накликала на вас, - благала Катруся.

  --   Я все розумію і ні в чому не виню тебе. І мама не нарікала на тебе. Вона від самих чекістів чула, що ти дуже небезпечна для них правдива бандерівка.

  --   Про себе щось конкретно я не маю права розповідати. Не через те, що тобі не довіряю, а тому, що це є правилом для кожного підпільника. Та порушуючи це правило, признаюсь тобі, що я зв'язкова. Ти, думаю, розумієш, що то таке.  Досі мені багато дечого вдавалося - і то часто - краще, ніж дорослим, бо на мене менше, ніж на них, падало підозріння москалів. Правда, тепер, коли вони мене вже засікли, вивернутися від них складніше. Та ось зараз я маю дуже відповідальне доручення: доставити до пункту призначення секретну депешу повстанського штабу. Не маю права допустити, щоб вона потрапила до рук ворога навіть якщо доведеться поплатитись за це власним життям. А про облавників я спитала тебе, бо натупну ніч мені треба переночувати десь у Клинцях. Людини, яка мала мене зустріти і влаштувати мені там нічліг, не стало. Самій шукати його небезпечно. Може в тебе є хтось на приміті, в кого я могла б перебути ніч?

  --   Найнадійніше буде , напевно, в тітки. Та й, по-правді сказати, білиш нікого в селі не знаб,до кого міг би спровадити тебе.

       І далі Юрко не стримався, щоб не поскаржитися Катрусі, як прикро йому вдавати з себе якогось зайшлого наймита і бокувати від людей.

  --   Інші воюють за волю, а я вичікую, сам не знаю чого. Далі так не можу. Вже витішив : йду також в партизани. Думав, як з ними зв'язатися. А тепер, знайшовши тебе, сподіваюсь, що ти посприяєш мені в цьому.

  --   Хвалю за патраотичний намір, Юрку. Але кожен повстанець приречений на постійні випробування. Вдень і вночі, двадцять чотири години на добу і в усі пори року. Ти впевнений, що в свої літа готовий до них?

  --   Ти ж не старша від мене, ще й дівчина - і витримуєш їх,- закинув Юрко.

  --   Я дістала великий гарт, починаючи від того дня, коли ми з мамою після арешту батька мусили світ за очі тікати, щоб врятуватися від розправи большевиків і над нами. Але годі про себе. І якщо ти справді твердий у своєму намірі, то я готова подати тобі руку. Та наперед мушу стравитися зі своїм терміновим завданням. Тоді прийду за тобою. Та, мабуть , пора нам уже йти до села. Як грибнокам за дня безпечніше.

  --   Так, ходім.

       Вийшовши на узлісся, вони перебрались через рів і ледвеступили на гостинець як їх зупинив окрик :

  --   Стій!

  --   З протилежного беку дороги мов з-під землі виросли дві постаті у військовому з автоматами напереваги і побігли до них.

  --   Що робили в лісі?

  --   Опеньки збирали. Ось, - вказав Юрко на кошик.

  --   Це для маскування. А насправді з нагоди неділі вареники бандерам носили. Тож признавайтесь по-доброму.

  --   Не маємо у чому признаватися, - заперечив Юрко.

  --   Поставити кошики на землю, - гаркнув облавник і до Юрка :

- Ану, вивертай кишені.

       Не виявивши в них нічого, обидва облавники стали обмацувати всю одежу на ньому.

      Юрко закам'янів. Зараз закінчать обшукувати його і візьмуться за Катрусю. А в неї десь захована секретна депеша. Ось один уже відступив од нього, взявся за кошик, висипав оленьки і нагнувся до другого... Та ураз тріснув постріл, за ним другий, третій - і обидва облавники повалились на землю.

 --   Падай у рів, - гукнула Катруся, махнувши рукою з пістолетом, і сама скочила туди. Поки пролунали постріли з протилежного боку дороги, встиг заховатися там і Юрко.

     Сподіватись на порятунок втечею було марно. Під зливою ворожих  куль  перебігти  узлісся , щоб далі прикритися деревами. неможливо. Про себе не думав. Але Катруся... Жива чи мертва вона потрапить до їхніх рук. А в неї якийсь дуже важливий партизанський документ. Де він захований? Чи встигне знищити його? 

      Ризикнув визирнути, чи гарнізонники не йдуть уже на приступ, і зовсім близько, на відстані протягненої  руки побачив автомат вбитого Катрусею облавника, який, не гаючи ні секунди, потягнув до себе.

  --   Тікай у ліс! - гукнув Катрусі. - Я прикрию тебе!

  --   А ти?!

  --   Тікай! Рятуй депешу!

     Облавники, не сподіваючись вже опору, вискакували на дорогу. Автоматною чергою Юрко зупинив їх. За першою довгою пустив кілька коротких - щадив набої. Ті, які не впали, повернули назад . Стрілянина з їхнього боку вщухла.

  --   Тікай, Катрусю! Тікай!

       Та вона вже сама, оцінивши обстановку, вискочила з рова і помчала до лісу. Поки вцілілі гарнізонники отямилися і знову відкрили шквальний вогонь. Юрко бачив, як Катруся пірнула в гущавину лісу. Тепер тільки б довше стримати їх, аби не кинулися у погоню.

       У ворожий бік він посилав лиш одинокі постріли. Але набої закінчувалися.

       Коли ж їх зовсім не стало, згадав. що у другого вбитого Катрусею облавника бачив також автомат. Та як тільки виповз за ним на дорогу, у вухах пролунав  оглушливий дзенькіт , в очах потемніло -  і  все обірвалось.

 

 

****

 

       У понеділок  в навколишніх селах з уст в уста передавались новини про те, що у лісі між Клинцями і Гаями партизани зробили засідку на облавників і викосилм мало не половину гарнізону.

       З боку повстанців - один загиблий, якого через понівечене тіло не можна упізнати

 

       З підпільних листівок, які появились згодом, люди довідалися дещо більше.

 

ВИТЯГ З ЛИСТІВКИ.

 

     ...Коли відважна зв'язкова УПА вбила пістолетом двох облавників, юнак озброївся автоматом вбитого і сам один вступив у бій з цілою зграєю московсько-большевицьких посіпак. Встеляючи їхніми трупами землю, він дав можливість зв'язковій, яка переносила дуже важливий документ керівництва УПА, побігти до лісу і відв'язатися від облавників.

       У нарівному бою юний витязь загинув. Та документ, який несла зв'язкова, був урятований та доставлений до місця призначення.

       Герой, по молодості, ще не був у партизанах, хоч за покликом душі прагнув улитися до лав борців за волю України. Та подвигом своїм він заслужив на те, щоб визнати і іменувати його українським партизаном.

       Вічна слава доблесному сину українського народу, герою-партизану, який віддав своє життя за Україну, за її волю! 

 

 

 

      

     

        



       

       

 


 


 




       

 

      

 




Обновлен 07 мая 2015. Создан 07 ноя 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником