Бібліотека Буської середньої школи №1

 

Савчин І. "Ще за Польщі": етюд з дитинства




1.3. Савчин І. «Ще за Польщі»:

Етюд з дитинства

       Минав серпень 1939-го. Були останні дні панування Польщі на наших землях. Ми, кілька п’яти- шестирічних хлопців, бавилися у військо. В цій грі ми на свій лад наслідували польських «стшельців», на яких багато надивилися. Навпроти мого батьківського подвір’я на пагорбку стояла будівля «кулка рольнічего» - організації ніби господарської, але не позбавленої й політичної, передовсім шовіністичної окраски. В приміщенні була досить велика, як для села на ті часи .зала. У ній «стшельці» й проводили свої військові і спортивні вправи. Цього разу. тримаючи на плечах тичку, що служила за рушницю наш гурт марширував вулицею. співаючи:

Ми гайдамаки

Ми всі однакі

Ми ненавидим

Лядськеє ярмо

Йшли діди на муки –

Підуть і правнуки

За народ

Життя своє дамо.

      Коло одного з подвір’їв нас зупинив його господар. - Як вам не стидно таке співати, - почав картати нас. – Та ви знаєте.хто такі гайдамаки? То збуї (розбійники) ,мордерці. Я ж з дому знав. що це були герої. які обороняли наш люд від його кривдників. Знав також багато й про цього чоловіка, який зупинив нас. Люди говорили про те, як він метрику свою з церкви переніс до костьолу і від цього з українця зробився затятим поляком. В селі його люди називали перекинчиком і ще влучніше – хрунем. Неприязнь до нього від людей передалась і мені. - Русини співають про збуїв, бо не мають більше ким похвалитися, в них нема славних королів, воєводів, як у поляків, - не вгамовувався наш самозваний наставник, перераховуючи далі якихсь польських великих мужів. Мене обурило його зневажливе ставлення до українців. - А ми маємо більшого за усіх ваших – Тараса Шевченка! – випалив я та, згадавши ще одного великого, додав: - Івана Франка також. В нашій хаті настільною книгою був Шевченків «Кобзар». Читати тоді я ще не вмів. Але вірші «Садок вишневий», «Реве та стогне», «Думи мої» знав уже напам’ять. Запам’ятав ,чуючи, як перечитував їх хтось із старших, а ще більше – коли вони проспівувались. Поезія Шевченка мене зачаровувала. Цілі пласти її відразу залягали в пам’ять. Через неї я чи не найперше усвідомив себе українцем і став гордитися цим. Під мелодику Шевченка пробував і сам римувати. Від сестер, які були школярками (а сестра Марійка навчалась вже в Академічній гімназії у Львові ) багато чув і про Івана Франка. Його вірші мені також подобалися, хоч не запам’ятовувалися так легко, як Шевченкові..

       Моя відповідь перекинчикові видалась такою несподіваною, що він не знайшовся відразу щось сказати. А я тим часом зробив поворот «кругом» і подався в бік свого дому. Розбіглися й інші хлопці. На другий день ми знову бавилися у військо. Знову марширували тією ж дорогою , але на мою пропозицію, пісню вже співали іншу, почуту від старших, під яку також добре було марширувати: Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить

       Ще того ж дня над селом появилися і скинули бомби літаки з хрестами. Розпочалась німецько – польська війна.



Обновлен 20 ноя 2014. Создан 03 дек 2012



  Комментарии       
Всего 1, последний 4 года назад
--- 03 янв 2013 ответить
дякую за цікаве оповідання з життя наших дідів
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником