Бібліотека Буської середньої школи №1

 

Савчин І. Давні знайомі :роман

Уривки з неопублікованого роману



 

        Савчин Іван

 

Давні знайомі 

(уривки з роману)

 

      Ще недавно Петро Кметь дивувався,як швидко летять довгі літні дні. Їх бракувало йому - він ще й ночами засиджувався над підручниками. Та як тільки було складено останній вступний екзамен і наступила пора чекання підсумків конкурсу (чи зарахують до інституту?), раніше нестримний у стрімкому леті час ніби зупинився. Навіть за роботою на полі, куди став ходити, бо на селі була гаряча пора жнив, дні ставали роками.

 

       Одного вечора на дорозі Кметь влився в гурт людей, які йшли від поїзда.

    -  Петре, почекай хвилину! - хтось окликнув його позаду.

     Коли оглянувся ,то хвилювання озвалося в грудях млісним лоскотом: кликала його Оксана. Вона на рік скоріше від нього закінчила школу і стала працювати листоношею.

      - Добре, що я зустріла тебе.

       "Невже щось має для мене з інституту? - майнуло в голові. -  Але ж коли вона могла бути на пошті, якщо тепер повертається зі Львова?"

     - Ти знаєш Славка Щура? - тим часом поспитала Оксана.

       Прізвище видалось ніби знайомим, але хто такий Щур, згадати не міг.

     - З Заболіття він, - вела далі дівчина. - Казав, що ти був у його селі, в Орача, разом до екзаменів готовились.

     - Так, так, знаю, Оксано, - підтвердив поспішно.

     - Стою я на пероні Головного двірця, - вела далі Оксана, - аж тут підходить до мене якийсь хлопець. "Ти з Волянів?" - питає так безпардонно на "ти", хоч я його перший раз бачу. Хотіла образитись, думала пристає якийсь тип, але дивлюся - Ніби не те: дуже заклопотаний вигляд має. "З Волянів, -"кажу А він тоді так і так: треба, мов, йому з тобою зустрітися. Щось важливе сказати має. Упросив мене переказати, щоб ти конче завтра вийшов до ранішнього приміського поїзда і якщо його не побачиш, то щоб сам сідав до вагона, а він тебе знайде, бо буде їхати обов'язково. Таке щось говорив, ніби тим, вийдеш ти чи ні, вирішуватиметься доля, тільки я так і не второпала чия - твоя чи його.

     - "Вирішується чиясь доля, - не сходили з голови слова Оксани, - Якби того Щура, то він, мабуть, приїхав би до мене сам, не став би нічого переказувати. Невже йому вдалося щось довідатися, як там в інституті? Але що він може знати про сільськогосподарський,коли сам поступає у зооветеринарний? Так,він же розповідав,що туди подаватиме документи".

       Щур мешкав по сусідству з його, Кметевим, однокласником Володимиром Орачем. В Заболітті була тільки семирічка - Орач в старші класи ходив у Воляни. З ним Кметь приятелював, як і він, після закінчення школи вирішив поступати в сільськогосподарський інститут, лише факультет обрав агрономічний, а не механіко-інженерний, як той. Разом трохи готовились до екзаменів. Спочатку Орач приїздив до Волян, а потім запросив товариша до себе у Заболіття. Тоді ж до Орача прийшов і Щур, який також закінчив десятирічку,але не у Волянах, а у райцентрі, і збирався потрапити у вуз. Він у їхньому товаристві пробув півдня - на довше, видно, не вистачило йому терпіння сушити собі голову над підручниками. Стільки й бачився з ним.

       І нараз така нагальна потреба їхньої зустрічі. 

       Як не ламав собі голову над загадкою, яку задав йому Щур через Оксану, та ні до чого слушного додуматися не міг. А вранці подався таки на станцію.

       Коли підійшов приміський поїзд, то пробіг з краю в край перону, сподіваючись, що у дверях котрогось з вагонів чекає на нього Щур. Але його не запримітив ніде. Вже на опустілому пероні залишився сам, але той не появлявся. З вокзалу пролунало три удари дзвоника, поїзд рушив з місця, і в цю ж мить Кметь побачив, як з вагона, що повільно проплив повз нього, висунувся Щур, який зарепетував:

     - Петре, Петре, чіпляйся скоріше!

       Кметь кинувся до поїзда, що набирав швидкості, і встиг ще скочити на підніжку останнього вагона. До наступної зупинки Щур розшукав його.

     - Як добре, що ти вийшов ,Петре, - не став скривати своєї радості. - Видно, що я в сорочці вродився .

     - То чого ти викликав мене? - Ще більше, ніж досі, запалився цікавістю Кметь.

     - Пізніше, пізніше скажу. Тут забагато свідків, - шепнув йому на вухо Щур, киваючи на пасажирів, які навколо них тіснилися у тамбурі.

       І потім, коли вже вийшли з поїзда, не поспішав нічого розповідати, а став квапитися до трамваю. 

     - Ярославве, чому ти граєш зі мною у піжмурки, - обурився Кметь, коли вони  приїхали до центру. - Або зараз кажи, в чому справа, або я відразу ж повертаюся на вокзал.

     - Добре, добре, ходімо сядемо, - сказав Щур, обнімаючи цого за плечі, і вони звернулина Першотравневий проспект.

       Пора була рання і там ще не товпилися, як вдень, уболівальники футболу.Траплялися тільки рідкі перехожі, які поспішали кудись. Щур з Кметем присіли на одній з лавок.

     - Слухай, Петре, ти друг мені чи ні? - хапаючи обидві руки Кметя своїми, тремтячим голосом поспитав Щур.

      Здивований таким запитанням, Кметь не знав, що відповісти.

     - Ми з тобою дуже мало знайомі, - промимрив розгублено.

     - Що правда, то правда, - погодився Щур. - Але ти мені з першого нашого знайомства дуже сподобався. Я не майстер говорити красиво, але скажу, як умію, що відчуваю до тебе особливу симпатію, бо такий хлопець, як ти, не підведе товариша.Хіба не правду я кажу?

     - Не знаю.

     - А я впевнений. І вірю, дорогий друже, що сьогодні ти мене виручиш.

     - Я тебе? Сьогодні?

     - Так, Петре. Вирішується моя доля: ябо пан, або пропав. І ти єдина в світі людина, яка може мене врятувати.

     - Що ти мелеш? Я нічого не розумію.

     - Дай слово, друже, що допоможеш мені. 

     - Ф це в моїх силах?

     - Так,повністю.

     - Що ж, якщо в силах... Та говори, нарешті зрозуміло.

     - Здай за мене останній екзамен з хімії, - випалив абітурієнт зооветеринарного інституту.

     - Ти що, з глузду з'їхав? - аж відсахнувся від нього Кметь.

     - Залишився один екзамен - і я провалюся на ньому, - відчуженим голосом промовив Щур і на очах його воступоли сльози. - Я не винен, присягаюсь, не винен, що не знаю хімії. Вчителя мали такого, що нічого в ній не тямив і від нас не вимагав. Запізно я спохватився. Мені б тільки поступити, а потім я надолужу те, чого не знаю. День і ніч буду вчити, а подужу ту кляту хімію. Виручи, ПЕтре! Чим захочеш - відплачу. Ціле життя буду вдячний тобі. Гора з горою не сходиться, а людина з людиною завжди може зійтися, щораз більше приголомшував Кметя зливою слів. - Може боїшся, що на екзаменаційному листку моя фотокарточка? Та знаєш, на ній я трохи подібний до тебе. Принаймі великої різниці немає. Ось довись.

       І він протягнув екземенаційний листок Кметеві, але той у свої руки його не взяв.

     - Ти нічим не ризикуєш, - не стримався далі. - Ніхто не стане так дуже приглядатися до фотографії. А у випидку небезпеки (хоч гарантую,що її не буде) кидай навіть мій листрк і тікай. За тобою ж не лишиться ніяких слідів. Ризикую я і за все буду відповідати сам. Не бійся - тебе не видам. Як мене потягнуть, то збрешу, що зовсім не знаю, хто ти і звідки. Просто зустрів коло інституту незнайомого, який за певну мзду запропонував свою послугу.

     - Я ж не готовився, - пробував ще опиратися Кметь, - І можу також провалитись.

     - Ти не провалишся, - перебив його Щур, - Я був з тобою один раз - і того досить: ти голова. А коли й провалишся , то що ж? Тут, як то кажуть,ще надвоє ворожила... А мені взагалі нема чого потикатися. То ходімо, Петре! Будь же другом. Однаково приїхав до Львова. Яку годинку часу затратиш для мене. Я не знаю, що зроблю з собою, коли не поступлю. Жити не хочу. Стояти вже одною ногою в інституті - і нараз усе втратити. Хоч би на  трієчку витягнути, то мене зарахують - балів вистачить. Я в додатковому наборі, тому й екзамени, як бачиш, здаю пізніше.

       Потім Кметь не раз згадуватиме цей  лемент Щура. Згадуватиме, як поривався заспокоїти його, сказати, що й сам на такій же дорозі, бо хоч свої екзамени вже склав, але не знає, чи пройде за конкурсом, а якщо не пройде, то буде поступати і на другий рік й таки досягне свого; і він, Щур, коли тепер не пощастить, також не все втрачає, тому не варто з першої невдачі робити трагедію. Але не сказав нічого. бо той не дав йому відкрити рота - увесь час говорив сам, а про що - він, Кметь, перестав уже вловлювати. Піднявся з лавки і, мов загіпнотизований, подався за ним, хоч у душі ще опирався його намові.

       Старенький викладач поклав екземенаційний листок на стіл, навіть не глянувши на фотографію. Ще два члени комісії розмовляли між собою і на абітурієнтів зовсім не звертали уваги.

       Кметь витягнув білет і глянув на питання: йому здалося, що може на них відповідати відразу. Тільки задача...

     - Сідайте, подумайте, - порадив екзаменатор. 

       О, ні, сідати він не буде. Треба якнайшвидше кінчати цю нечисту справу, в яку вплутався, і тікати геть.

     - А можна без підготовки? - спитав.

    -Будь ласка, хоч над задачкою варто б, напевно, подумати, - сказав екзаменатор, та відразу ж поправив себе: - Зрештою давайте білет.

       Коли Кметь появився у коридорі, то на нього посипалась маса запитань абітурієнтів, які чекали під дверима своєї черги. Але він ніби не чув нічого й не бачив нікого. Вони подумали, мабуть, що йому не пощастило на екзамені, і розступилися перед ним.

       Щур наздогнав його перед виходом на вулицю і схопив за плече.

     - Ти чого біжиш, як ошпарений? Провалив? - в його переляканих очах блиснув злий вогник.

       Кметь мовчки передав йому екзаменаційний лист, який тримав у руці, і вискочив на вулицю. Щур вп'явся очима в папір і раптом скрикнув:

     - Петре. дружище! Та я тобі... Я тебе, - задихаючись від радості,він не знаходив більше слів і стрімко кинувся за ним, а коли догнав, то вибухнув словесним фонтаном: - феноменально! Ти, Петре, просто геній. Та я на четвірку й не розраховував. Коли ти встиг? О, з мене належиться могорич. Ходім до ресторану! Гроші я маю - дивись, - і він справді витягнув з кишені жменю купюр.

     - Дай мені спокій, - відмахнувся від нього Кметь.

     - То пішли хоч пива вип'ємо, - кивнув у бік закусочної, мимо якої саме проходили.

     - Не хочу, - відрубав Кметь.

     - Не розумію, що ти за людина? я ж повинен тобі чимсь віддячитись, - наполягав Щур.

     - Я нічого не хочу від тебе, - зі злістю кинув Кметь і побіг доганяти трамвай, що саме рушив із зупинки.

       На себе злився ще більше, ніж на нього. Так, він, Кметь, своїм вчинком нагло обікрав когось з тих абітурієнтів, які наберуть менше балів, ніж Щур. Той стане студентом, а хтось із них, чесніший і з більшими знаннями, потрапить у число невдах.

       Цілий день безцільно бродив по місту. Кілька разів проходив повз сільськогосподарський інститут. Але зайти всередину, щоб дізнатися про свою долю, не відважувався. Здавалося, що тавро, яке він носить на душі, стане саме там видиме для усіх. І хоч прекрасно розумів безглуздість таких побоювань, але піддався їм, навіть не намагаючись перебороти їх.

       На вокзалі зустрів Орача.

     - Ти в інституті був, старина? - гукнув той ще здалека, навіть забувшись привітатися.

     - Ні, - відповів коротко.

     - Як? бути у Львові і не навідатися? Ні, не вірю.

     - Як хочеш.

     - Ну, й бетон, ти. Скільки дружу з тобою , а не знав.

     - Чого ти тягнеш? - насторожився Кметь. - Кажи, що там, коли знаєш.

     - То танцюй, старина! Ти вже студент. Я також. І нема чого корчити кислу міну . Їдь додому та пакуй валізу.

       І Орач розреготався. Йому було весело.

 

 

***

... 

 

       Де подівся  Щур після інституту, Кметь не знав . Вже працюючи головою колгоспу, якось відразу після відпустки приїхав у район на нараду. Перед початком її до групи голів колгоспів підійшов секретар райкому з якимсь чоловіком - відрекомендував його:

       Зоренко Ярослав Омелянович - новий начальник нашого управління сіль-ського господарства.

       Кметь,повернувшись з рідного села, де у батьків провів відпустку, чув уже, що колишній начальник управління вийшов на пенсію, а на його місце має прийти якийсь Зоренко. З вигляду яструбиний ніс. видовжені, мало не до самих колін. руки, ледь каблукуваті ноги - і навіть голосом він дуже нагадував Кметеві Щура. Невже так може сівпасти? Але і той Зоренко чомусь весь час зиркав у його бік.

       Дочекавшись перерви, Кметь таки підійшов до нього.

     - Вибачте, ми з вами раніше часом не зустрічалися? - поспитав. 

     - Може, й не тільки зустрічались, - усміхнувся Зоренко.

     - І мешкали разом?

     - Було, було...

     - Але. наскільки я пам'ятаю, ваше прізвище...

     - Розумієш, дружище, - перебив його Зоренко та, підхопивши під руку, відвів у віддалений куток фойє. І, хоч поблизу не було нікого, перейшов на шепіт: - Розумієш, яка тут історія? Ну, як би я виглядав зі своїм старим прізвищем , приміром, на теперішній своїй посаді? Начальник управління - Щур. Вловлюєш, яка асоціація? Думаю, ти зрозумів мене.

     - Тепер то розумію , - підтвердив Кметь з іронією в голосі. але Зоренко-Щур не відчув її.

     - Тільки прошу тебе, - вів далі новий начальник управління, оглядаючись по боках, - про те, що я перемінив прізвище. не говори нікому. А то почнуться різні пересуди. Сподіваюся, що ти не підведеш мене, - і не то серйозно, не то жартома додав: - Голові колгоспу не варто наражатися на немилість районного начальства. 

    

 

 

 

        

 

 

 

 



Обновлен 26 апр 2017. Создан 20 апр 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником